ALLEGRI

18. Кошторис виробництва та калькулювання собівартості продукції (послуг)

Кошторис виробництва – це витрати підприємства, пов’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносяться вони на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Кошторис виробництва складається за такими економічними елементами:

— матеріальні витрати (містять витрати на сировину, напівфабрикати, виробничі послуги, допоміжні матеріали, паливо і енергію, пошук природної сировини тощо).

— заробітна плата (всі форми оплати штатного і позаштатного персоналу).

— відрахування на соціальні потреби (єдиний соціальний внесок).

— амортизація основних фондів.

— інші витрати (оплата послуг зв’язку, обчислювальних центрів, охорони, страхування, винагорода за винаходи тощо).

Порядок розробки кошторису виробництва може бути різним залежно від стадії планування, стану інформаційної бази та розміру підприємства. Кошторис виробництва обчислюється по кожному елементу на підставі планових обсягів продукції, норм і цін. Причому на малих підприємствах таке обчислення є відразу узагальнюючим. На середніх та великих – кошторис виробництва складають, підсумовуючи кошториси місць витрат (цехів, служб тощо).

Собівартість продукції – це грошова форма витрат на підготовку її виробництва, виготовлення і збут. Собівартість комплексно характеризує ступінь використання усіх ресурсів підприємства, а, значить і рівень техніки, технології та організації виробництва. При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включаються. У собівартість продукції включаються витрати на:

— дослідження ринку і виявлення потреби у продукції;

— підготовка і освоєння нової продукції;

-виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів, оплату праці персоналу;

— обслуговування виробничого процесу і управління ним;

— збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати тощо).

-розвідку, використання і охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину тощо);

— набір і підготовка кадрів;

— поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технологій, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат.

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції.

Калькулювання – це обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

Як правило, обчислюють планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюють за плановими нормами витрат, а другі – за їх фактичним рівнем. Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази. Калькулювання передбачає визначення об’єкта, калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.

Об’єкт калькулювання – це та продукція чи послуги, собівартість яких обчислюється. Головний об’єкт калькулювання – готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

За використання методу калькулювання за повними витратами всі витрати, що стосуються виробництва й продажу продукції включають у калькуляцію. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод „direct—cost”, коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі – на певний період.

За багато продуктового виробництва калькулювання помітно ускладнюється, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.

Орієнтована номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

— сировина й матеріали;

— енергія технологічна;

— основна заробітна плата виробників;

— додаткова заробітна плата виробників;

— відрахування на соціальні потреби виробників;

— утримання та експлуатація машин і устаткування;

— загальновиробничі витрати;

— загальногосподарські витрати;

— підготовка та освоєння виробництва;

— поза виробничі витрати (витрати на маркетинг).

19. Поточні витрати на виробництво продукції (послуг) та їх типова класифікація

Витрати утворюються в процесі формування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Вони мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим є поділ їх на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, зв’язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї основної функції – виготовлення продукції (надання послуг).

Поточні витрати чинників виробництва бувають циклічними та безперервними. Перші повторюються з кожним циклом виготовлення продукції (витрати на матеріали, заробітну плату, інструмент та ін.), другі існують постійно і незалежно від виробництва (утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо).

Витрати мають натуральну та грошову форми. Планування й облік витрат факторів виробництва в натуральній формі (кількість, маса, об’єм, довжина тощо) мають важливе значення для організації діяльності підприємства. Проте для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість продукції (послуг).

Слід відрізняти витрати, які утворюють вартість продукції в певному періоді (списуються на неї), і реальні грошові виплати. Перші витрати пов’язані з виготовленням продукції незалежно від того, коли куплено відповідні матеріали, ресурси чи найнято робочу силу. Другі – це виплати за придбані чинники виробництва без урахування часу їхнього використання. Реальні грошові виплати обслуговують зовнішній оборот підприємства та оплату праці.

Заведено розрізняти витрати загальні (сукупні) та витрати на одиницю продукції. Загальні витрати – це витрати на весь обсяг продукції за певний період. Їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції. Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні. Оскільки витрати є функцією обсягу виробництва з певною еластичністю, існує поняття граничних витрат.

Граничні витрати характеризують їхній приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто:

Сr = ∆C / ∆N, де

Сr – граничні витрати,

∆C – приріст загальних витрат,

∆N – приріст обсягу продукції на одиницю його натурального виміру.

Якщо загальні витрати виразити через певну функцію обсягу продукції, то граничний їхній рівень буде першою похідною цієї функції. Це витрати на останню за часом виготовлення одиницю продукції. Показник граничних витрат використовується за аналізу доцільності зміни обсягу виробництва.

За ступенем однорідності витрати поділяються на елементні й комплексні.

Елементні витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати.

Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат. Їх групують за економічним призначенням у процесі калькулювання та організації внутрішнього економічного управління. Наприклад, витрати на утримання й експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати, втрати від браку та ін.

За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі.

Прямі витрати безпосередньо зв’язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю. Непрямі витрати не можна безпосередньо обчислити для окремих різновидів продукції, бо вони зв’язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому.

На підставі зв’язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні і змінні.

Постійні витрати є функцією часу, не об’єму продукції. До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління.

Змінні витрати – це витрати, загальна сума яких за певний період залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу, їх можна поділити на пропорційні та непропорційні.

Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та регресуючі.

У практичних обчисленнях загальну динаміку змінних витрат спрощують, уважаючи всю їхню сукупність пропорційною. Це значно полегшує аналіз і прогнозування витрат.

Рівень поточних витрат на виробництво і реалізацію продукції (надання послуг)

Поточні витрати на одиницю товарної продукції

ПВ=Ст.п / Вт.п

Розраховують діленням собівартості товарної продукції Ст..п на загальний її обсяг у звітному періоді.

Коефіцієнт співвідношення постійних та змінних витрат

Кс.в.=Вп / Вз

де Вп – сума постійних витрат;

Вз – сума змінних витрат.

Рівень змінних витрат

Рз.в=Вз / ОР

де Вз – сума змінних витрат;

ОР – обсяг реалізації продукції.

20. Ціни на продукцію (послуги): сутнісна характеристика, види, методи встановлення та регулювання

Ціна – це грошовий вираз вартості товару. Вона завжди коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва і середнього прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці.

Ціни виконують 3 основні функції: обліково-вимірювальну, розподільчу та стимулюючу. Ціна на одиницю продукції формується з відповідних складових, що відображають структуру відповідних видів цін, використовуваних різними суб’єктами господарювання. Типові складові ціни:

Оптова ціна = 1) собівартість + 2) Прибуток

Оптова ціна реалізації: 1)+2)+3)ПДВ+4)акцизний збір+5)оптово-збутова надбавка

Роздрібна ціна: 1)+2)+3)+4)+5)+6)торгівельна надбавка.

У системі господарювання застосовується багато видів цін, які виокремлюються за різними класифікаційними ознаками:

1. Особливості купівлі продажу і сфери економіки: світові, оптові, закупівельні, роздрібні, тарифи вантажного і пасажирського транспорту, тарифи на платні послуги.

2. Рівень встановлення та регулювання: центрально-фіксовані та регульвані, договірні, вільні.

У сучасній практиці господарювання застосовуються також ринкові ціни які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки, основні з них ціни:

1)Базисна;

2)Диференційована;

3)Зовнішньоторговельна;

4)Комерційна;

5)Номінальна;

6)Початкова;

7)Продажна;

8)СІФ;

9)Фактурна;

10)Демпінгова;

11)Змінна;

12)Зональна;

13)Лімітна;

14)Паритетна;

15)Престижна;

16)Разова;

17)Тверда;

18) ФОБ.

За ринкових умов господарювання можуть застосовуються різноманітні методи ціноутворення, а саме:

1. Розрахунок ціни за методом «Середні витрати + прибуток»: Ц=Сб+Пр,

2. «На підставі цільового прибутку» – особливість в тім, що ціну поставлено в жорстку залежність від загального прибутку, який передбачається одержати від продажу певної кільості продукції:

3. Установлення ціни на засаді суб’єктивної цінності товару, здійснюється з урахуванням потенційного попиту.

4. «За рівнем поточних цін» – ціну розраховано та встановлено як функцію на аналогічну продукцію в конкурентів.

5. На підставі результатів закритих торгів.

6. Метод ціноутворення «за рівнем попиту».

7. За місцем походження товару.

8. Метод встановлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку.

9. Застосування методу встановлення зональних цін.

10. Метод встановлення ціни відносно базисного пункту.

11. Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку.

12. Встановлення цін зі знижкою, враховуючи дострокову оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або посезонну її закупівлю тощо.

Вибір методу ціноутворення та встановлення відповідно до нього певного рівня цін є початковим етапом розробки цінової стратегії і тактики підприємства. Ціни постійно коригуються підприємством і державою, згідно з мінливою кон’юктурою ринку та необхідними уточненнями заздалегідь розробленої стратегії ціноутворення стосовно різних видів продукції.

Страница КАРТА сайта содержит список всех записей с ССЫЛКАМИ.